МОВА — характерний для людського сусп-ва специф. вид знакової діяльності, який полягає у застосуванні історично усталених у певній етн. спільноті артикуляц.-звукових актів для позначення явищ об’єктив, дійсності, їх ідеальних відображень у свідомості з метою обміну між членами спільноти осмислюваною інформацією та фіксації інформації шляхом мех. звукозапису або переведення звук, мовних актів у письм. знаки. Мовна діяльність є осн. засобом організації та координації всіх ін. видів сусп. діяльності, в т. ч. в галузі виробництва, обслутонування, побуту, культури, освіти, науки. М. є формою існування людської свідомості, найістотнішою з ознак, якими людське сусп-во відрізняється від тварин. стада.

Структурна специфіка М. як сусп. діяльності формувалась історично протягом багатьох тисячоліть. Оскільки людство при цьому не становило суцільної єдності, а існувало у вигляді великої кількості відокремлених одна від одної етн. спільнот, у кожній такій спільноті розвивався свій структурний різновид М., більш або менш відмінний від М. ін. спільнот. Результат — кілька тисяч великих і малих (за кількістю носіїв) мов різних етн. спільнот: націй, народностей, племен. М. кожної етн. спільноти виконує роль її осн. розпізнавальної ознаки та засобу збереження духовної самобутності. Залежно від сфер застосування виділяють М. розмовну і літературну, М. засобів масової інформації, М. науки, адм.-ділову, М. худож. л-ри, М. окремого письменника, М. села, М. міста, М. національну, М. народності, М. племені та ін. Здебільшого всі такі соціальнофункц. різновиди М. є лише структур, варіантами якоїсь єдиної загальнонародної М.

Мовна діяльність полягає в застосуванні всіма членами даної етн. спільноти значної кількості (до кількох десятків тисяч) усталених у ній порівняно невеликих артикуляц.-звукових актів — слів для позначення певних явищ об’єктив, дійсності (предметів, процесів, ознак) та їх відображень у свідомості (понять, уявлень). Слова можуть вживатися або окремо, без зв’язку з ін. словами (для називання відповід. об’єктів з метою їх ідентифікації чи для формування коротких висловлень — однослівних речень), або комбінуватися з ін. словами для побудови докладніших висловлень про певні події чи ситуації — поширених простих чи складних речень. У кожній М. речення будуються за певними усталеними в ній синтакс. моделями. Залежно від своїх найбільш загальних семант. функцій різні слова займають у форм. структурі речень відмінні позиції і в зв’язку з цим можуть набувати відмінних форм. ознак, за якими вони групуються в окр. грамат. категорії слів — частини мови. Слова окр. частин мови відрізняються здебільшого формами словозміни — форм. показниками, що використовуються для пов’язування слів у структурі речень, а також формами словотвору, тобто з моделями поєднання дрібніших структур. компонентів, кожний з яких більш або менш виразно виявляє своє значення. В усіх мовах слова складаються з найдрібніших звук. компонентів — фонем, які власних значень не мають; кількість їх у будьякій М. не перевищує кількох десятків.

Кожна М. реально існує лише як мовна діяльність членів відповідної етн. спільноти. Можливість участі в цій діяльності кожного окр. члена спільноти забезпечується наявними в нього мовними навичками, які він змалку засвоює від оточення. Мовні навички, схеми побудови речень засвоюються разом з осн. ознаками об’єктив, ситуацій, позначуваних відповід. мовними конструкціями. Нові речення, яких носій М. до того ніколи не чув, будуються ним відповідно до позначуваної нової події чи ситуації — реальної чи уявної — за аналогією до відомих йому ситуацій і схем мовних конструкцій. Жоден носій М. не може ні безпосередньо спостерігати, ні уявити собі М. в її повному обсязі, оскільки вона є нескінченним у часі і необмеженим у просторі процесом діяльності. Але, як і всяке реальне, об’єктивно існуюче явище, мовна діяльність піддається безпосеред. спостереженню і відображенню у своїх окр. конкр. проявах, у т. ч. фіксації і наст. відтворенню цих виявів за допомогою техніки звукозапису або графіч. позначення звук. актів мови у вигляді письм. тексту. Це дає змогу виділяти з мовних виявів повторювані у них компоненти — фонеми, слова, елементи словотвору і словозміни, структурні схеми речень — та об’єднувати їх у різні групи за спільними ознаками. Так, усі фонеми кожної М. діляться на групи голосних і приголосних, приголосні — на шумні та сонорні тощо. У тих М., де це можливо, серед частин мови виділяють іменники, прикметники, дієслова і т. д., під які підводять усі відповідні слова. В іменних частинах мови виділяють відмінкові і числові, а в дієслів — особові форми тощо. Всі такі форми розташовуються в певному усталеному порядку у вигляді таблиць (парадигм). Утворені в такий спосіб групи (парадигми) зводяться в єдину цілісну абстр. систему, а слова як лекс. одиниці — в упорядковувані за певним (здебільшого алфавітним) принципом словники. Ця система є наук. ідеальним відображенням реальних компонентів конкр. мовної діяльності. У такому чітко впорядкованому вигляді система М. ніде об’єктивно не існує. Але багатовікова традиція подання її в підручниках, у шкільному викладанні привела до створення в свідомості освічених носіїв М. уявлення про нібито її існування.